Укр. | Рус. | Eng

  

Гаряча лінія: 044-253-75-89, 0800-50-17-20
Захист персональних даних: 253-11-35, 253-53-94

 

Виступи

Виступ Уповноваженого з прав людини на представленні у Верховній Раді України Щорічної доповіді "Стан дотримання та захисту прав і свобод людини"

ВИСТУП

Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової  на представленні

у Верховній Раді України Щорічної доповіді

“Cтан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні”

24 червня 2009 року

Шановний Голово! Шановні народні депутати, урядовці, представники дипломатичного корпусу, судової гілки влади і ЗМІ! Дорогі співвітчизники!

10 грудня 2008 року, у день 60-річчя Загальної декларації прав людини, у цій залі мною була представлена спеціальна доповідь Уповноваженого “Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини”.

Сьогодні вашій увазі представляється Щорічна доповідь Уповноваженого про стан дотримання та захист прав і свобод людини в Україні. Народним депутатам України роздано її повний текст, складений за результатами комплексного дослідження стану дотримання прав і свобод відповідно до Конституції і законів України.

Основою моніторингу, який міститься у цій Щорічній доповіді, є передусім звернення до Уповноваженого наших співвітчизників, а також іноземців, осіб без громадянства. Усього з початку діяльності до Уповноваженого з прав людини як органу конституційного парламентського контролю звернулися понад 950 тисяч людей.

У кожному другому зверненні йдеться про порушення громадянських прав, насамперед про судову тяганину, право на судовий захист, неналежне виконання судових рішень, умови тримання заарештованих. Кожне третє звернення стосується порушення соціально-економічних прав громадян, зокрема прав на соціальний захист, охорону здоров’я, медичну допомогу, на житло та землю. Понад 13 відсотків звернень стосуються порушення особистих прав, зокрема – застосування тортур.

Кожне десяте звернення – колективне, під яким стоять десятки і сотні підписів наших громадян. Так, під зверненням мешканців Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим про порушення їхнього права на землю підписалися 1580 осіб; під зверненням із міста Сніжного Донецької області з приводу закриття трьох шкіл поставили свої підписи 530 школярів і 620 батьків; сприяти у відновленні роботи підземних відділень української та обласної алергологічних лікарень (смт Солотвино на Закарпатті) просили 230 працівників цих медичних установ. Шістдесят мешканців села Залуччя Коломийського району Івано-Франківської області звернулися до Уповноваженого з приводу незадовільної роботи органів влади і місцевого самоврядування у подоланні наслідків повені 2008 року.

На підставі результатів моніторингу змушена констатувати наявність ознак загальнодержавної кризи в галузі забезпечення прав і свобод людини.

До того ж глобальна фінансово-економічна криза ще більше загострила ситуацію і звела нанівець усі сподівання на соціальну справедливість. Різко зросла нерівність між бідними і багатими як у середині нашої країни, так і в міжнародному масштабі. Світ різко розділився на так званий золотий мільярд жителів багатих країн та населення решти країн, у яких проживає понад 5 мільярдів людей. У цьому розподілі Україна опинилася серед країн периферійного капіталізму.

Це підтверджують численні звернення громадян до Уповноваженого про зниження життєвого рівня в умовах системної політико-правової та соціально-економічної кризи, неможливість розв’язання ними своїх життєво важливих проблем, у тому числі через бюрократичне ставлення посадових та службових осіб. Найбільше скарг надходить на дії і бездіяльність судових інстанцій, органів Міністерства внутрішніх справ, прокуратури, державних адміністрацій та місцевого самоврядування.

Шановні народні депутати! Найбрутальнішою формою порушення прав людини є бідність. На моє переконання, саме через неї унеможливлюється реалізація інших прав і свобод людини. Зазначу, що за незмінної кількості бідних громадян України за останні вісім років спостерігається колосальний розрив між зростанням загальних доходів бідних і багатих.

За висновками експертів, зокрема Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України, у 2008 році 27 відсотків населення країни перебувало у стані бідності, з-поміж якого близько половини – у стані крайньої бідності. Загострилась бідність у багатодітних сім’ях, у родинах безробітних, серед людей похилого віку та мешканців сільської місцевості.

А якщо застосувати критерії бідності, встановлені Світовим банком для країн Західної Європи, то до категорії бідних в Україні треба віднести понад 70 відсотків її населення, що підтверджується соціологічними дослідженнями.

В Україні, де розвинуті промисловість і сільське господарство, а також є високим рівень освіченості населення, проблема бідності насамперед полягає у брутальному порушенні прав більшості членів українського суспільства на доступ до ресурсів і національного багатства. Цим цілком підтверджується позиція Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна про взаємозумовленість таких явищ, як бідність, низький рівень розвитку та дискримінація людини.

Попри вжиті заходи, ситуація з подоланням бідності в Україні свідчить, що передбачене Цілями розвитку тисячоліття ООН для України завдання номер один – щодо зменшення до 2015 року наполовину рівня злиденності та на третину кількості бідного населення, – на жаль, не буде виконано.

Лише за один 2008 рік кількість найманих працівників зменшилась більш як на 710 тисяч, майже 1 мільйон наших громадян перебувають на обліку у службі зайнятості як безробітні, а 1 мільйон 700 тисяч вимушені працювати в режимі неповної зайнятості.

На кожне робоче місце в Україні сьогодні претендує 9 безробітних. А у таких областях, як Хмельницька, Черкаська, Івано-Франківська – від 40 до 50 осіб. Адже 5 мільйонів обіцяних робочих місць, на жаль, в Україні так і не були створені.

Навіть люди, які мають постійну зайнятість, не убезпеченні від злиденного життя, адже рівень заробітної плати більшості працюючих у країні не може задовольнити мінімальних потреб їхніх родин.

Не виконано вимоги законодавства щодо встановлення з 1 січня 2009 року мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму. Державою запроваджено дискримінаційний підхід до визначення заробітної плати, зокрема працівників бюджетної сфери.

На цьому я загострювала увагу у своїх зверненнях до Прем’єр-міністра України та Голови Верховної Ради України. Розв’язання проблеми потребує негайного внесення змін до Державного бюджету на поточний рік та врахування зазначених вимог при формуванні бюджету на наступний рік.

Люди реально відчувають, що їхня зарплата не відповідає стрімкому зростанню споживчих цін. За останніми даними, середня заробітна плата за 2009 рік зросла лише на 6 відсотків порівняно з попереднім роком, а споживчі ціни – майже на 15. Ще більше підскочили за рік ціни на хліб, молоко, рибу, масло, цукор і транспортні послуги. Плата за медичні послуги підвищилася на третину, квартирна плата – на 35, тарифи на гарячу воду і опалення – на 50 відсотків.

А на розмови про те, що останніми місяцями уповільнюється зростання цін, мушу зазначити, що воно незначне, і, насправді, є наслідком різкого падіння купівельної спроможності населення України. Це свідчить про зменшення розміру реальних заробітних плат насамперед працюючого населення.

Водночас зазначу, що заборгованість із заробітної плати, на превеликий жаль, порівняно навіть з 2008 роком зросла на травень 2009 року більш як удвічі: з 722 мільйонів до 1 мільярда 405 мільйонів.

Як і в попередні роки, значна кількість звернень надходить від пенсіонерів. Вони скаржаться на брутальне порушення їхніх прав органами виконавчої влади, невиконання рішень Конституційного Суду України, а також рішень судів за позовами громадян.

Майже 10 мільйонів пенсіонерів мають пенсії у розмірі 680 гривень, що майже на 60 гривень менше межі бідності – 739 гривень. Усупереч законодавству при перерахунку пенсій сьогодні застосовується показник середньої заробітної плати за 2007 рік, а не за 2008-й, унаслідок чого кожний пенсіонер у середньому фактично втрачає від 300 до 500 гривень. Я змушена була звернутися із відповідним поданням до міністра праці та соціальної політики, проте поки що ситуація не змінилася. Прошу Верховну Раду якомога скоріше врегулювати це питання на законодавчому рівні, при цьому не допускаючи звуження прав пенсіонерів, як того прагне виконавча влада.

Останніми роками у країні розгорнулася так звана земельна реформа, а фактично – справжня битва за перерозподіл головного багатства Українського народу – землі. Результатом цього процесу став не розвиток українського села, а, на жаль, руйнування його основ.

Відбуваються зміни цільового призначення сільськогосподарських земель, заміна виробництва продуктів харчування для людей вирощуванням рапсу – сировини для випуску біопалива. Вже понад 11 мільйонів гектарів орних земель, а це третина всієї ріллі, виключено із сівообороту.

А тому посилюється міграція з села. Близько 25 відсотків сільських поселень віднесені до категорії деградуючих. Темпи вимирання сільського населення утричі перевищують рівень 1990 року.

Водночас моніторинг Уповноваженого свідчить, що тривале брутальне та масове порушення права власності на землю органами влади та місцевого самоврядування відбувається не тільки на селі. Грабіжницький перерозподіл землі дедалі частіше супроводжується травмуванням і навіть загибеллю людей.

У червні 2006 року країну сколихнула трагічна загибель 40-річної матері-одиначки з міста Алушти (Автономна Республіка Крим) Наталії Кобелєвої. Для відібрання у цієї людини та її неповнолітньої дитини єдиного джерела існування – 4 соток землі, підкреслюю, 4 соток землі! – на догоду бізнесовій структурі “Алустон–98”, була запущена і використана на повну потужність уся місцева владна машина – від суду і прокуратури до міської ради.

Три роки боротьби Омбудсмана в судах і органах прокуратури засвідчили: коли судова система і бізнес зрощуються, тоді честь, совість, справедливість і закон перестають діяти.

Уявіть собі, Омбудсман, прокуратура, Держзем­інспекція Автономної Республіки Крим і навіть, зрештою, Алуштинська міська рада надали в суді беззаперечні докази незаконного захоплення бізнесовою структурою належних фізичним особам 4 соток землі, а Господарський суд Автономної Республіки Крим (судді С. Чумаченко, Л. Ковтун) заявив: “Ні, не повернемо людям цієї землі!”.

У підсумку на цій землі розпочалося незаконне будівництво апартаментів біля моря. Цей елітний комплекс “Європа” є начебто футбольним полем для дитячого спортивного клубу, який отримала фірма “Алустон–98” під виглядом громадської організації. Один гектар землі, найціннішої землі Південного узбережжя Криму, виділявся начебто під стадіон. Але тепер ми знаємо, яка перспектива у дитячого стадіону, за який було заплачено життям людини.

І лише 23 червня 2009 року вищі судові інстанції, зрештою, прийняли справедливе рішення у цій справі, визнавши рішення міської ради та договір оренди земельної ділянки площею 1 гектар недійсними. Сподіваюсь, що найближчим часом ця земля буде повернута Алуштинською міською радою тим людям, у яких вона була відібрана, у тому числі й сину Наталії Кобелєвої, яка заплатила за свої чотири сотки землі власним життям.

Я звертаю вашу увагу, шановні депутати, на цей факт тому, що це прецедентне судове рішення, яке вперше постановлено в Україні. Вищому господарському суду України та Севастопольському апеляційному господарському суду нарешті вистачило мужності зупинити незаконне нецільове використання землі комерційною структурою, дії якої реально спрямовує один із суддів Алуштинського міського суду, який має двох своїх покровителів у Верховному Суді України. До речі, я про це прямо говорила і на з’їзді суддів України.

З самого початку кризи громадяни масово зіткнулися з проблемами, пов’язаними з можливістю вільного володіння і розпорядження своїми заробленими грошима. Комерційні банки масово порушують права громадян на своєчасне одержання перерахованих заробітних плат і пенсій, що особливо гостро відчувалося на першому етапі, а також на користування депозитними вкладами. Крім того, звичною практикою стало збільшення в односторонньому порядку відсотків як за валютними, так і за гривневими кредитами, виданими людям.

Восени минулого року з цього питання я зверталася з відповідними поданнями до Президента України, а також тричі, у тому числі і на спеціальній особистій зустрічі, – до голови Національного банку України.

Пересічні громадяни країни, на відміну від банкірів, не відчули реальних результатів від багатомільярдних кредитних ресурсів Міжнародного валютного фонду, спрямованих в Україну.

Сьогодні в Україні бідні люди опиняються у злиденному становищі, а представники середнього класу поповнюють ряди бідняків. Низький рівень доходів стає нездоланною перешкодою в реалізації життєво важливих прав людини – на достатнє харчування, медичне обслуговування, освіту, житло, правову допомогу тощо.

У доповіді, яку вам сьогодні представлено, ви знайдете моніторинг і конкретний аналіз проблем, пов’язаних з порушенням прав на охорону здоров’я та безоплатну медичну допомогу, скороченням мережі медичних закладів, зокрема сільських, а також протитуберкульозного профілю, на забезпечення необхідними ліками та препаратами, фінансування хірургічних операцій. Окрім того, зазначу, що в нашій країні медичне обладнання морально застаріло, а його зношення становить 80 відсотків. Усе це є причиною незадовільного стану здоров’я населення та критичної демографічної ситуації.

Наростають епідемії туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, поширюються інфекційні захворювання, що загрожує національній безпеці держави. На обліку в протитуберкульозних закладах України станом на початок 2009 року перебувало 89 тисяч хворих на всі форми активного туберкульозу, з них майже 1600 дітей віком до 17 років.

Серйозну тривогу викликає зростання звернень з питань захисту прав пацієнтів. Ця проблема сьогодні набуває майже трагічного характеру, тому що до мене постійно звертаються наші громадяни, які пережили непоправне горе, втративши дружину або дитину через те, що лікарі, на превеликий жаль, працюють не настільки кваліфіковано, як того вимагає ситуація.

Нещодавно до мене звернувся мешканець міста Артемівська, який через несвоєчасно діагностоване онкологічне захворювання втратив 43-річну дружину, лікаря за фахом. Мешканець Верховинського району Івано-Франківської області вимагає незалежного розслідування загибелі своєї дружини та дитини під час пологів. Українське суспільство було вкрай вражене загибеллю від вакцинації школяра з Краматорська. На особливому контролі Уповноваженого перебуває справа 30-річної мешканки Кіровограда Світлани Дятлової, яка після народження третьої дитини через професійні помилки лікарів стала прикутою до ліжка, інвалідом I групи.

Переконана, що кожна подібна людська трагедія потребує об’єктивного розгляду, проведення додаткових перевірок, застосування засобів прокурорського реагування і надання реальної допомоги постраждалим. Водночас сподіваюсь, що Міністерство охорони здоров’я захищатиме передусім права пацієнтів, а не тільки честь мундира.

Окремо хочу привернути увагу до забезпечення прав інвалідів. Кардинальних зрушень у доступі інвалідів до освіти, зайнятості, культурної сфери, суспільного життя держави не відбулось. Тому не випадково вони як і раніше скаржаться на ізольованість у своїх квартирах через незабезпеченість необхідними засобами пересування, протезування, транспортом. Не тільки з відсутністю фінансових ресурсів, а й з бездушністю місцевих чиновників стикаються інваліди, аби забезпечити облаштування елементарних під’їздних шляхів до своїх помешкань, а також пандусів. З цього питання до мене звертаються і народні депутати України.

У зв’язку з цим ще раз порушую питання якомога скорішої ратифікації Конвенції про права інвалідів та Факультативного протоколу до неї, які були підписані Україною у 2008 році. З цього приводу Омбудсманом було внесено подання Президентові України за активної підтримки Національної асамблеї інвалідів України та її президента, народного депутата Валерія Сушкевича.

Шановні народні депутати! Вкотре з цієї трибуни хочу звернутися до вас від імені 1 мільйона 300 тисяч родин, які стоять у черзі на отримання житла. Якщо ми будемо розв’язувати житлову проблему такими темпами, то для більшості наших громадян просто не вистачить життя дочекатися своєї квартири.

Закон про житловий фонд соціального призначення, прийнятий ще у 2006 році, так і не запрацював. Адже жодної копійки на будівництво безпосередньо соціального житла для найбільш знедолених поки що так і не виділено!

І особлива проблема – захист житлових прав мешканців гуртожитків. З цього питання я неодноразово зверталася з поданнями до Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради України.

За даними Фонду держмайна, у країні майже 2 тисячі гуртожитків протиправно включені до статутних фондів підприємств і організацій з півтора мільйонами людей, яких фактично перетворили на кріпаків. Ми зобов’язані спільними зусиллями допомогти цим людям. Адже серед них більшість – ветерани праці, одинокі матері, сім’ї з малолітніми дітьми, інваліди.

Так, сім років точиться боротьба за відновлення порушеного права на житло 80 сімей у гуртожитку заводу “Луганські акумулятори”. Троє мешканців гуртожитку за цей час, на жаль, померли.

Драматичною є ситуація з правами мешканців гуртожитків у містах Києві, Львові, Дніпропетровську, Херсоні, Луцьку, Броварах та в десятках інших.

Не розв’язав цього питання і Закон “Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків”, прийнятий торік. У чому проблема? Як гласить стаття 14 цього закону, власники гуртожитків “можуть передавати їх у комунальну власність”. Можуть, але не зобов’язані цього робити.

Тому з цієї трибуни прошу народних депутатів розв’язати, кінець кінцем, цю наболілу проблему. Щоб у подальшому уникнути подібних брутальних порушень прав людини, треба передати усі без винятку гуртожитки в комунальну власність і таким чином забезпечити право мешканців на приватизацію займаного житла. Адже іншого шансу мати дах над головою у цих людей просто немає.

Дуже тривожить мене і кризовий стан житлово-комунального господарства. Повсюдно підраховують збитки підприємств галузі, а конкретного державного підходу до її реорганізації немає.

Ще свіжа у пам’яті техногенна катастрофа у Алчевську, де близько 60 тисяч жителів взимку залишилися без тепла. Вивчення цієї проблеми Омбудсманом з виїздом безпосередньо на місце виявило, що великомасштабна аварія спричинена практично повною відсутністю уваги до житлово-комунального господарства як державних органів, так і місцевого самоврядування.

Наразі у провадженні Уповноваженого – питання поновлення порушених прав потерпілих від вибуху газу у Дніпропетровську, Євпаторії, Львові. Проте винних у цих трагедіях й досі не встановлено. Належних висновків, які унеможливили б повторення подібного, також не зроблено.

Перманентна соціально-економічна криза, тотальна бідність породжують масові міграційні потоки як у середині країни, так і за її межами. За кордоном на заробітках – 5–7 мільйонів українців, включаючи сезонних мігрантів. З урахуванням цього вже сьомий рік поспіль наголошую на необхідності ухвалення Основних засад державної міграційної політики України та створення потужної Державної міграційної служби як самостійного цивільного органу державної влади зі спеціальним статусом.

Натомість уряд настійливо намагається утворити у структурі Міністерства внутрішніх справ Державну міграційну службу, розглядаючи таким чином міграційну політику виключно з позиції протидії незаконній міграції. Адже ця політика повинна охоплювати і питання обстоювання прав співвітчизників за кордоном, захист прав біженців та пошукачів притулку, а також сферу соціальної інтеграції трудових мігрантів-іноземців в українське суспільство.

Щоб зупинити такі дії уряду, які суперечать зобов’язанням України перед Радою Європи, мені довелося разом з Президентом України двічі направляти конституційні подання до Конституційного Суду України, поки уряд, врешті-решт, не скасував своє незаконне рішення.

В актах реагування Уповноваженого до органів влади настійливо наголошується також на необхідності ратифікації Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990 року. Цей важливий міжнародний документ пропонує якісно новий рівень захисту прав трудових мігрантів, зокрема мільйонів нелегальних українських мігрантів за кордоном.

Однією з найгостріших проблем, яку останнім часом доводиться вирішувати Уповноваженому, є захист прав українських моряків, які потрапляють у піратський полон.

Лише протягом останніх десяти місяців сомалійські пірати захопили понад 60 українських моряків на суднах “Леманн Тімбер”, “Капітан Стефанос”, “Фаїна”, “Салданха”, “Сіл Тайд”, “Apiaна”, “Maласпіна Касл” та інших. Тільки вчора вночі, 23 червня, було, нарешті, звільнено українських моряків з балкера “Maрафон”. Проте, на жаль, один із них, батько трьох дітей Сергій Вартенков загинув під час захоплення судна піратами. Ще раз висловлюю щире співчуття родині загиблого моряка.

І в ці хвилини 27 українських моряків продовжують утримуватися піратами в полоні у жахливих умовах не тільки 60-градусного пекла, а й під постійною загрозою своєму життю.

Люди, які працевлаштовуються на судна через посередницькі крюїнгові структури, фактично виявляються беззахисними перед піратами. Тому ще влітку 2008 року, ведучи боротьбу за врятування екіпажу судна “Леманн Тімбер”, ми з народним депутатом України шановним Ігорем Шаровим звернулися до Президента України Віктора Ющенка щодо створення координуючого органу виконавчої влади по протидії морському тероризму, яким є піратство. Проте ледве минуло півроку, як сталося ще декілька захоплень десятків українських моряків, – поки, нарешті, при Кабінеті Міністрів було створено таку структуру.

Для забезпечення безпеки моряків у Аденській затоці та інших небезпечних акваторіях потрібні передусім скоординовані дії як судновласників, так і вантажовідправників, але під контролем держави, яка за Конституцією відповідальна за своїх громадян, де б вони не знаходились.

Цього не було зроблено у випадку з судном “Фаїна”, екіпаж якого став заручником не лише піратів, а й спеціального вантажу на борту. Для Омбудсмана життя людей – важливіше за будь-який вантаж. Тому першочерговим завданням я вважала недопущення силового варіанта при звільненні судна “Фаїна”. Для цього мені довелося провести переговори в Кенії на найвищому рівні – з Прем’єр-міністром, Головою парламенту, міністром оборони, начальником Генерального штабу, а також з послами Сомалі, Сполучених Штатів Америки та Росії в цій країні. Хочу також висловити свою щиру вдячність народним депутатам України: Миколі Катеринчуку, Валерію Коновалюку і Ігорю Шарову, які весь цей час активно підтримували дії Уповноваженого з прав людини.

Впевнена, без подолання тотальної бідності на Африканському континенті, зокрема в Сомалі, здолати піратство просто неможливо. Мій досвід щодо врятування екіпажів суден з українськими моряками на борту свідчить, що одними силовими методами розв’язати цю проблему неможливо. Потрібні скоординовані дії усього міжнародного співтовариства для розв’язання цих глобальних проблем. Україна як морська держава, котра має майже 100 тисяч моряків, повинна ініціювати такі дії та брати в них активну участь.

Шановні народні обранці! Мабуть, у жодному питанні немає такого відчаю, як у зверненнях громадян, які не можуть довести своє право на справедливість у суді.

Наявність серйозних проблем у національній судовій системі підтверджує і Європейський суд з прав людини, який за заявами проти України ухвалив уже 500 рішень по суті. У майже 90 відсотках випадків констатовано порушення статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка стосується права на справедливий судовий розгляд. Протягом дев’яти років на виконання рішень Євросуду з Державного бюджету сплачено вже майже 45 мільйонів гривень. А це ж кошти українських платників податків!

На моє переконання, потрібне комплексне, системне реформування судової системи. Слід внести зміни до Конституції України щодо обрання суддів народом на конкретний термін. І прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс, а також Закон про безоплатну правову допомогу, проект якого вже ухвалений Верховною Радою в першому читанні. Крім того, прийняти нову редакцію Закону про адвокатуру, а на виконання Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи ухвалити закон про медіацію, тобто примирення, для врегулювання досудового вирішення спорів. І, кінець кінцем, запровадити ювенальні суди, передусім для захисту прав дитини.

Як і раніше, щороку майже 90 відсотків подань слідчих органів щодо арештів задовольняється судами. А значить даремні сподівання на те, що практика масових арештів буде припинена і суди стануть захищати передусім конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність.

На початок цього року у слідчих ізоляторах утримувалися 20 тисяч людей, справи щодо яких знаходилися у провадженні слідчих та судових органів. З них майже 15 тисяч заарештованих, або 74 відсотків, рахувалися саме за судами до винесення вироку. Майже п’ять років за ґратами очікує рішення Ленінського районного суду міста Севастополя Сергій Мірошин. Шість років очікував судового вироку тяжко хворий на туберкульоз мешканець Луганська Валерій Волчанський.

Я вже неодноразово порушувала проблему незахищеності мільйонів наших громадян, потерпілих від злочинів. У березні 2009 року Президентові України направлено моє подання про необхідність ратифікації Європейської конвенції про компенсацію збитків жертвам насильницьких злочинів 1983 року, після чого буде можливість захистити права сотень тисяч наших співвітчизників, які стали жертвами злочинних посягань як в Україні, так і за її межами.

Якомога швидше потрібно прийняти й зареєстрований у парламенті законопроект щодо захисту права людини на розгляд справи упродовж розумного строку.

В Україні виконується лише 35 відсотків судових рішень, що є брутальним порушенням права людини на справедливий суд. Навіть отримавши рішення суду, люди роками змушені поневірятися коридорами державної виконавчої служби, сподіваючись на його виконання.

Моніторинг Уповноваженого свідчить про наявність системних проблем, внаслідок яких не виконуються рішення національних судів.

Через масове невиконання рішень судів наша держава набула негативного міжнародного іміджу. Зокрема, ситуація з відсутністю коштів у Державному бюджеті не сприймається Європейським судом з прав людини, який уже постановив низку рішень проти України, зокрема у справах “Войтенко проти України”, “Коваль та Пацюра проти України”. Європейський суд зазначив, що відсутність коштів у держави не може виправдовувати невиконання рішень суду.

Пекучою також є проблема неналежного виконання судових рішень державними виконавцями. Недбалість державних виконавців іноді сягає таких меж, що порушуються права цілих трудових колективів та розбазарюється державна власність у особливо великих розмірах.

Так, до Омбудсмана звернувся трудовий колектив Одеського державного підприємства “Чоразморшлях” у зв’язку з незаконною реалізацією державними виконавцями Одеського обласного управління юстиції суден “Арабатський” та “Плавмайстерня”. І це в той час, коли український флот практично знищено!

Мною у цій справі було відкрито провадження і в його межах направлено звернення Генеральному прокурору України щодо перевірки законності реалізації зазначених суден. Прокуратурою Одеської області порушено кримінальну справу стосовно державних виконавців за фактом зловживання ними службовим становищем під час реалізації суден. Досудове слідство у справі триває.

Така ж ситуація і з заарештованим у Аргентині українським судном-драгою “Перекопський”, яке намагається прибрати до рук одеська приватна фірма (гадаю, вона є тільки прикриттям). У зв’язку з цим Омбудсманом здійснюється дуже непросте провадження. Донедавна тільки це судно давало доходи в Держбюджет України щороку 2 млн доларів. Я звернулася до Генерального прокурора та Голови Вищого господарського суду України з вимогою вжити заходів, спрямованих на збереження судна під прапором України, а також не допустити знищення решти вітчизняного флоту.

На моє переконання, треба не запроваджувати інститут приватних виконавців, як це пропонується Мін’юстом, а повернути Державну виконавчу службу до судової гілки влади, що цілком логічно завершувало б судовий процес. Адже це ще і справа честі суду – контроль за виконанням власних рішень.

Шановні народні обранці! Боротьба з застосуванням недозволених методів ведення слідства, зокрема тортур, є одним із пріоритетів діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Якщо у 2007 році з приводу катувань, жорстокого та нелюдського поводження чи покарання до мене надійшло 1428 звернень, то у 2008 році – 1922, тобто на третину більше.

Як правило, правоохоронці б’ють людей, змушуючи їх узяти на себе вину, для штучного підвищення показника розкриття злочинів, а то і просто з метою отримання хабара. У 70 відсотках випадків це відбувається прямо у службових кабінетах. Катування мають місце, на жаль, у всіх регіонах України, про що свідчать і результати проваджень Уповноваженого, інформація прокурорів областей, правозахисників і окремі судові вироки. Це підтверджується і даними закладів охорони здоров’я. Протягом 2006 року до лікарень з приводу побиття у міліції звернулися майже 1800 осіб, у 2007 і 2008 роках – по 2 тисячі.

Ось що пише у своєму зверненні до Уповноваженого один з мешканців Знам’янського району Кіровоградської області Андрій Захаров: “Мене примушували ставати на лікті та коліна, били по п’ятах та спині, надягали на голову протигаз, перекривали доступ повітря, я задихався. Не міг повірити, що потрапив до рук нелюдів, звірів у людському образі. Я людина, яка проходила службу в миротворчому війську в Іраку, але таких катувань не зміг винести, і щоб врятувати своє життя, змушений був написати явку з повинною. А через три дні, вже в лікарню, мені зателефонували і повідомили, що затримали справжнього вбивцю мого знайомого”. Кримінальну справу стосовно винних у зазначених катуваннях було порушено тільки після втручання Уповноваженого з прав людини.

На жаль, знущання над людьми набуває дуже жорстоких форм і призводить до загибелі затриманих. Так, у 2008 році працівниками міліції у Шевченківському райуправлінні міста Києва вбито 32-річного Тимура Фєдаса, у місті Сокаль Львівської області – 52-річного Романа Стасюка, батька двох дітей, у місті Прилуках Чернігівської області стражі порядку за три години закатували насмерть 39-річного підприємця Сергія Кунцевського – справа набула широкого розголосу.

Майже два роки тривало провадження Уповноваженого у справі щодо захисту прав родини закатованого до смерті співробітниками Надвірнянського райвідділу міліції на Івано-Франківщині Петра Худака, батька трьох дітей. У квітні 2009 року суд, нарешті, постановив вирок, яким катів засуджено до реальних строків покарання: начальника карного розшуку – до 9 років, а його підлеглих, оперуповноважених, – до 8 років позбавлення волі.

Це рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області можна вважати справжнім судовим проривом у справі захисту прав осіб, потерпілих від катувань. Вважаю, що всі судді України мають змінити своє ставлення до розгляду цих соціально небезпечних злочинів і з усією суворістю закону підходити до винесення рішень по них.

Як свідчать результати системного моніторингу стану додержання прав людини у місцях позбавлення волі, де шляхом “візитів без попередження” Уповноваженим та фахівцями Секретаріату відпрацьовано загалом (тільки замисліться!) понад два роки, органи міліції продовжують утримувати ув’язнених в умовах, які принижують людську гідність і які за міжнародними стандартами вважаються одним із видів катувань.

У цьому контексті я могла б сьогодні назвати й Автономну Республіку Крим, і місто Севастополь, Волинську, Дніпропетровську та Кіровоградську області. Останньою перевіркою Уповноваженого в Київській області встановлено, що Міністерством внутрішніх справ України не було зроблено рішучих кроків для вирішення принаймні головного питання – про безперешкодний доступ у камери денного світла і свіжого повітря. Від персоналу спецустанов залежить навіть відкриття кватирки, на що потрібен дозвіл начальства, тому що це можна зробити тільки зовні, куди ув’язнені, зрозуміло, вийти не можуть.

З метою подолання такого негативного явища, як тортури Президентом України за поданням Уповноваженого з прав людини були ініційовані підписання і ратифікація Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур, і Україна стала тут однією з перших. На жаль, у нашій країні поки що не створений національний превентивний механізм запобігання катуванням, хоча перші кроки в цьому напрямі вже зроблені.

Завдяки послідовному здійсненню заходів щодо гуманізації каральної політики держави намітилася тенденція зменшення кількості засуджених у місцях позбавлення волі, що також є певним позитивом: з 2000 року – на 77 тисяч осіб, або на третину.

Нині у 184 установах кримінально-виконавчої служби тримається 145 тисяч осіб, 25 відсотків із яких – у слідчих ізоляторах. Серед засуджених – 1526 неповнолітніх, понад 6 тисяч жінок. Проте майже 20 тисяч, тобто кожен сьомий, засуджені за злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки. Тому вкотре наголошую на необхідності запровадження національної моделі системи пробації, тобто більш широкого застосування альтернативних позбавленню волі мір покарання.

На тлі загального зменшення кількості засуджених ускладнюється криміногенний склад вчинених ними злочинів, зростає чисельність довічно ув’язнених. Порівняно з 1999 роком, коли було запроваджено мораторій на застосування смертної кари, їх чисельність сягнула з 417 до 1560 осіб, з яких 17 – жінки. Уповноважений неодноразово висловлювала тривогу з приводу неналежних умов тримання пожиттєво засуджених. Однак досі не запроваджена диференційована прогресивна система відбування ними покарання з урахуванням європейської практики.

Останнім часом з’явилися кричущі факти, коли суди почали застосовувати до громадян довічне ув’язнення як спосіб вирішення конфліктних стосунків у справах бізнес-структур. Прикладом цього є засудження Апеляційним судом Львівської області до довічного ув’язнення колишнього заступника генерального директора львівського ринку “Шувар” 50-річного Володимира Панасенка, який, за матеріалами кримінальної справи, вчинив замах на вбивство Романа Федишина, генерального директора цього ринку. За цим фактом відкрито провадження Омбудсмана. Сподіваюсь, що нам вдасться встановити істину у цій явно замовній справі.

Під час одного з моїх “візитів без попередження” був виявлений у Києві слідчий ізолятор СБУ, який підлягав ліквідації на вимогу Ради Європи ще 2003 року. Як Уповноважений з прав людини я публічно заявила, що це є фактично використанням таємних в’язниць, що неприпустимо. Після особистої зустрічі з головою СБУ Валентином Наливайченком ситуація була спрямована у правове річище. Це питання спеціально обговорювалося за моєю участю на засіданні Кабінету Міністрів, а також було видано відповідний указ Президента України.

Перевірки Уповноваженого засвідчують, що внаслідок незадовільного медичного забезпечення смертність ув’язнених залишається високою. Тільки у СІЗО щорічно помирає в середньому 130 осіб, які ще навіть не були визнані судом злочинцями. Не вперше привертаю увагу правоохоронних органів та судів до необхідності гуманнішого ставлення до затриманих осіб, неприпустимості зловживання правом на арешт, особливо у випадках, коли йдеться про тяжко хворих, адже від цього іноді залежить людське життя.

У місцях позбавлення волі тримається понад 6 тисяч хворих на активну форму туберкульозу, третину з яких виявлено під час надходження заарештованих до слідчих ізоляторів. Протягом трьох останніх років на цю недугу захворіло понад 4 тисячі позбавлених волі осіб, 277 з яких, на жаль, померли.

На підставі моніторингу Уповноваженого за участю представників органів державної влади, прокуратури, правозахисників, журналістів, науковців та незалежних експертів були проведені Перші омбудсманівські публічні слухання, на яких обговорювалися актуальні питання дотримання прав, свобод і законних інтересів осіб, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення, були вироблені нові конструктивні підходи щодо захисту і поновлення їхніх конституційних прав.

Шановні депутати!

Демократія неможлива без свободи слова. Тому її захист був і є одним із пріоритетів моєї діяльності як Омбудсмана України. У представленій доповіді детально аналізується стан свободи слова в Україні. Гадаю, депутати читатимуть про це з зацікавленням.

Зокрема, у доповіді надано надзвичайно об’єк­тивний моніторинг, який засвідчує, що фронтальний наступ на права вітчизняної преси триває, перемістившись із політичної сфери в економічну. “Цензура грошей” призводить до імітації, монополізації і, кінець кінцем, до приватизації свободи слова.

Правдиве слово журналіста нерідко обертається для нього гоніннями. У країні викликало обурення те, що на Івано-Франківщині редактор районної газети “Гуцульський край” Петро Гавук, за плечима якого – понад три десятки років журналістської роботи, був звільнений за невиконання незаконного розпорядження новообраного голови Косівської райради не публікувати “крамольний”, на його думку, відкритий лист сорока депутатів.

Безпрецедентною перемогою справедливості у за­хис­ті свободи слова стало недавнє ухвалення виправдального вироку відомому своїми викривальними статтями головному редакторові газети “Евпаторийская неделя” Володимиру Лутьєву. Омбудсман України разом з журналістами, насамперед кримськими, та фахівцями Інституту масової інформації упродовж шести років виборювала право людини на життя, професійну діяльність та людську гідність. Ця мужня людина, яка кинула виклик зловживанням у міліцейській, прокурорській, судовій системах, була засуджена до восьми років позбавлення волі. Апеляційним судом Миколаївської області та Верховним Судом України вона була виправдана за всіма пунктами обвинувачення. Цей обнадійливий приклад поки що є радше винятком, ніж правилом, у стосунках влади і преси.

Не можу не торкнутися надзвичайно гострої проблеми: суспільство потребує захисту від недостовірної інформації. Тобто відповідальності за слово має бути не менше, ніж свободи слова. Вкотре хочу наголосити: Етичний кодекс українського журналіста повинен бути для представників ЗМІ таким же священним, як для медиків – клятва Гіппократа.

Мене дуже непокоїть стан дотримання прав громадян на вільне волевиявлення. Під час парламентських виборів 2006 та 2007 років знову мали місце масові помилки у списках виборців. Сотні тисяч громадян України були позбавлені права на участь у виборчому процесі, бо не мали реєстрації за місцем проживання.

На моє переконання, будь-які порушення у списках виборців або перебування громадян у день виборів не за місцем їх реєстрації, що за законом позбавило їх можливості проголосувати, є брутальним порушенням конституційних виборчих прав громадян. Обов’язок держави – забезпечити безперешкодний доступ кожному громадянинові України, де б він не перебував, до виборчої скриньки.

Ганебним було й те, що у 2007 році уперше в незалежній Україні були намагання влади публічно втягти у виборчий процес Службу безпеки України, до чого я була змушена привернути увагу суспільства.

Переконана, що потрібні зміни виборчого законодавства, які дали б змогу зробити виборчий процес більш демократичним та прозорим. Суспільство потребує відкритих виборчих списків, а також скасування дискримінаційного порогу, встановленого для проходження партій до виборних органів. Невідкладно слід ухвалити Виборчий кодекс України.

Водночас дуже велике занепокоєння викликає те, що у Верховній Раді України знаходяться законопроекти, якими пропонується в декілька разів підвищити розмір грошової застави для кандидатів у Президенти України. Переконана, що це буде фактично введенням майнового цензу, що є ознакою дискримінації, а відтак брутальним порушенням конституційного права громадянина бути обраним на будь-яку посаду в країні.

Не може бути й мови про справедливі та чесні вибори, поки не буде завершено формування Єдиного державного реєстру виборців, на чому Уповноважений з прав людини наполягає починаючи ще з 2000 року.

Шановні народні депутати України! Щоденною турботою Уповноваженого з прав людини є захист прав дитини. Близько тисячі звернень щороку надходять до Уповноваженого стосовно порушення прав дітей, у тому числі від них особисто. Цей моніторинг дає підстави для висновку, що в Україні брутально порушуються права дитини, зокрема на достатній життєвий рівень. Особливо критичною є ситуація в багатодітних сім’ях, де діти часто не отримують повноцінного харчування, медичного обслуговування, якісної освіти.

За останні десять років чисельність дитячого населення країни зменшилася на 3 млн 300 тис. Майже удвічі більшою порівняно з розвинутими країнами залишається смертність немовлят на 1000 новонароджених. Тому існує нагальна потреба не тільки збереження існуючої системи дитячих, а також запровадження передових медичних технологій та збільшення кількості дитячих лікувальних закладів.

Ще однією важливою проблемою є дитяче сирітство. Кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на початок 2009 року сягнула 103,5 тис. і щорічно збільшується. Опікуючись захистом прав таких дітей, Уповноважений наполягає на тому, що пріоритетним має бути їх влаштування в українські родини. Іноземне ж усиновлення повинно стати винятком. Потрібно зрештою укласти двосторонні угоди з країнами, в які усиновлюються українські діти-сироти, та підвищити пильність та відповідальність українських дипломатів.

Насильство над дітьми стало страшною реальністю сьогодення. Діти стають жертвами торгівлі людьми, їх втягують у злочинну діяльність і використовують у проституції та порнографії. Тому необхідно прискорити внесення змін до кримінального законодавства України щодо запровадження кримінальної відповідальності за використання дітей у виготовленні порнографічної продукції, а також посилити відповідальність за сексуальні злочини проти дітей.

З метою подолання негативних явищ у дитячому середовищі та захисту прав дитини треба привести законодавство України в сфері охорони дитинства у відповідність до вимог міжнародних стандартів, підвищувати відповідальність і об’єднувати зусилля всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, широко залучати громадськість. Це особливо треба акцентувати в рік 20-ї річниці ухвалення Конвенції ООН про права дитини, яку Україна ратифікувала однією з перших серед 193 країн світу. Найближчим часом вам також буде представлено Спеціальну доповідь про стан дотримання прав дитини в Україні.

Згідно з чинним законодавством Уповноважений здійснює контроль за дотриманням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Як свідчать результати моніторингу, в Україні зберігаються прояви прямої та непрямої дискримінації щодо жінок. Це стосується, зокрема, рівня оплати праці жінок, який у середньому становить лише 70 відсотків рівня оплати праці чоловіків. Безробіття теж має переважно жіноче обличчя, особливо серед жінок старшого віку. Ми не позбулися проявів насильства щодо жінок. У 90 відсотках випадків жертвами торгівлі людьми також стають жінки.

У країні спостерігаються істотні диспропорції щодо участі жінок в органах державної влади та місцевого самоврядування, а також у парламенті. Змінити ситуацію на краще можна, зокрема, шляхом застосування так званої позитивної дискримінації, яка дала б змогу кардинально поліпшити присутність жінок в органах влади, що сприяло б гармонізації сучасних суспільних відносин.

Відповідно до законодавства Уповноважений з прав людини є суб’єктом цивільного контролю над Військовою організацією та правоохоронними органами держави, тому окремий розділ практично в усіх доповідях, у тому числі і в цій, присвячується саме цій проблемі.

Найбрутальнішим порушенням прав військовослужбовців все ще залишаються посягання на їхнє життя та здоров’я. За даними 2008 року, у Збройних Силах України майже 13 відсотків злочинів пов’язані з нестатутними взаємовідносинами, зокрема “дідів­щиною”.

Дуже гостро стоїть проблема зростання кількості загиблих військовослужбовців внаслідок самогубства. Якщо за 2008 рік у Збройних Силах України із 77 випадків загибелі військовослужбовців було 17 смертей унаслідок самогубств (22 відсотки), то лише за перший квартал 2009 року дві третини загиблих позбавили себе життя (8 із 12). Сьогодні вранці у новинах повідомили про ще одну таку сумну звістку з Рівненщини.

Велику загрозу невід’ємним правам людини на життя і здоров’я та довкіллю несуть військові склади і вибухи на їх арсеналах у Артемівську, Цвітосі, Новобогданівці, Лозовій. Позиція Уповноваженого з прав людини: без належного фінансування відповідних державних програм розв’язати ці проблеми неможливо.

Шановні народні депутати! У попередніх доповідях і публічних виступах Уповноваженого наголошувалося, що ефективний парламентський конт­роль за додержанням конституційних прав і свобод людини, здійснення якого відповідно до Конституції України покладається на Уповноваженого з прав людини, неможливий без співпраці Уповноваженого з народними депутатами України, парламентськими комітетами і фракціями.

За час моєї діяльності до Уповноваженого надійшло близько 3 тисяч запитів і звернень від народних депутатів, у яких порушуються переважно питання захисту прав людини. За кожним таким зверненням народних обранців відкривається провадження і докладаються спільні зусилля для поновлення порушених прав.

Переконана, подальше зміцнення такої співпраці сприятиме підвищенню ефективності парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини в Україні.

І насамкінець. Напередодні Дня Конституції України, більшість статей якої присвячено саме правам і свободам людини, хочу з цієї трибуни привітати народних обранців, усіх присутніх, усіх співвітчизників з цим національним святом. А справжнє свято, звісно, не буває без подарунка. Тому дозвольте презентувати вам привезену мною нещодавно із Національного архіву Швеції копію першої писаної української Конституції – Конституції гетьмана Пилипа Орлика про права і вольності Війська Запорозького 1710 року.

Конституція Пилипа Орлика, я про це наголошувала ще в першій Щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини, – це документ надзвичайної ваги для усвідомлення витоків української демократії. Президент України, виступаючи сьогодні в Харкові, звернувся до студентства з цієї нагоди, закликавши молодь глибоко вивчати свою історію, пишатися нею.

Це перша у світі писана демократична Конституція, яка була створена, звертаю вашу увагу, на 65 років раніше, ніж американська Конституція, і на 80 років раніше французької Декларації прав людини і громадянина.

Зазначу, що ця Конституція ввібрала у себе багато демократичних засад, до яких ми тільки починаємо реально повертатися. Вона відбиває вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів. Ці вимоги, головним чином, стосувалися обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, виборності усіх урядовців та утвердження прав і свобод людини. Цим актом окремо обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне право захисту прав жінок – вдів козаків, дружин, дітей-сиріт, а на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей.

Цей подарунок Омбудсмана Верховній Раді України ви зможете безпосередньо побачити на виставці “Права людини в Україні”, яка розгорнута на третьому поверсі українського парламенту.

Дякую за увагу.